О ком из героев идёт речь?

После удивительной встречи он понял, что надо быть внимательным к окружающим, помогать тем, кто нуждается в помощи.

□ 1) о Гулливере □3) об Иуде

□2) о Томе Сойере □ 4) о пастухе

Чахлой, скупой,раскаленной, грозный, жаждущих

Повесть «Капитанская дочка» написана в виде воспоминаний главного героя — Петра Грине­ва. Детство Петруши было воль­готным и свободным, он «жил недорослем, гоняя голубей и иг­рая в чехарду с дворовыми маль­чишками». Но по достижении шестнадцати лет отец решает от­править Петра на службу в ар­мию. Петруша обрадовался это­му, потому что надеялся на служ­бу в Петербурге, в гвардии и был уверен, что жизнь там будет так же легка и беззаботна, как в род­ном доме. Отец же справедливо рассудил, что Петербург может научить молодого человека лишь «мотать да повесничать», поэтому направляет сына к генералу с письмом, в котором просит ста­рого друга определить Петра на службу в надежное место и быть с ним построже. 

Таким образом, Петр Гринев, расстроенный далеко не радующими перспективами своего будущего, попадает в Белогорскую крепость. Вначале он ожидал увидеть «глухую крепость» на границе киргиз-кайсацких степей: с грозны­ми бастионами, башнями и валом. Капитана же Миро­нова Петр представлял себе «строгим, сердитым стариком, не знающим ничего, кроме своей службы». Каково же было изумление Петра, когда он подъехал к реальной Белогорской крепости — «деревушке, окруженной бревен­чатым забором»! Из всего грозного оружия — лишь старая чугунная пушка, служащая не столько для обо­роны крепости, сколько для игр ребятишек. Комендант оказывается ласковым добрым стариком «высокого ро­сту», он выходит проводить учения одетым по-домашне­му — «в колпаке и в китайском халате». Не меньшей неожиданностью для Петра оказался вид храброго вой­ска — защитников крепости: «человек двадцать старень­ких инвалидов с длинными косами и в треугольных шляпах», из которых большинство не могли запомнить, где находится право, а где — лево. 

Прошло совсем немного времени, и Гринев был уже рад, что судьба привела его в эту «богоспасаемую» деревушку. Комендант и его семья оказались милыми, простыми, доб­рыми и честными людьми, к которым Петр привязался всей душой и стал в этом доме частым и долгожданным гостем.В крепости «не было ни смотров, ни учений, ни карау­лов», и тем не менее, не отягощенный службой молодой человек был произведен в офицеры. 

Общение с приятными и милыми людьми, занятия ли­тературой, а в особенности проснувшаяся в сердце Петра любовь к Маше Мироновой сыграли немаловажную роль в формировании характера молодого офицера. С готовно­стью и решительностью встает Петр Гринев на защиту своих чувств и доброго имени Маши перед подлым и бес­честным Швабриным. Нечестный удар Швабрина на по­единке принес Гриневу не только тяжелую рану, но и вни­мание и заботу Маши. Благополучное выздоровление Пет­ра сближает молодых людей, и Гринев делает девушке пред­ложение, признавшись перед этим в своей любви. Однако гордость и благородство Маши не позволяют ей вступить в брак с Петром без согласия и благословения его родите­лей. К сожалению, отец Гринева считает, что эта любовь — л ишь блажь молодого человека, и не дает своего согласия па брак. 

Приход Пугачева с его «шайкой бандитов и бунтовщи­ков» разрушил жизнь обитателей Белогорской крепости. В этот период раскрываются лучшие черты и моральные качества Петра Гринева. Свято он выполняет завет отца: «Береги честь смолоду». Он смело отказывается присяг­нуть на верность Пугачеву даже после того, как на его глазах были убиты комендант и многие другие защитники Белогорской крепости. Своей добросердечностью, честно­стью, прямотой и порядочностью Петр сумел заслужить уважение и расположение самого Пугачева. 

Не за себя болит сердце у Петра во время его участия в поенных действиях. Он переживает за судьбу своей люби­мой, оставшейся сначала сиротой, затем попавшей в плен к перебежчику Швабрину, Гринев чувствует, что, признав­шись однажды Маше в своих чувствах, он взял на себя ответственность и за будущее одинокой и беззащитной девушки. 

Таким образом, мы видим, насколько важную роль сыг­рал в жизни Петра Гринева период, проведенный им в Белогорской крепости. За это время герой успел вырасти и возмужать, он задумался о смысле и ценности человече­ской жизни, а в общении с различными людьми раскры­лось все богатство нравственной чистоты героя.

А че за план. по раскатать

Говорячи про якості якої-небудь людини, визначаючи його характер, оцінюючи як особу, чомусь завжди згадують про його приналежність до певної національності, говорять, як зараз модно, про національний менталітет. Герої літературних романів — не виключення. А що таке — російська душа? Що містить в собі це поняття? Звичайно, кажучи про героїв роману «Євгеній Онєгін», можна розповідати про любов до рідної природи, згадуючи рядки про зустріч світанку, про довгі прогулянки по лісах і лугах Михайлівського і Тригорского, по берегах Сороти — не дарма ж поет щедро дарував героям свої улюблені місця. Можна згадати, що «Тетяна вірила Простонародним старовинним переказам» //, розповісти про вірність національним традиціям, про дивовижний сон Тетяни. Але, напевно, те ж саме можна сказати і про інших пушкінських провінційних панночок. Тоді чому ж саме вона — «головна героїня», «улюблена героїня», та ще і «милий ідеал»? Вона навіть по-російськи писати не уміла, і те саме, заповітний лист Пушкіну довівся переводити з французького.

Напевно, є у кожного народу свої риси, властиві тільки йому традиції, які не визначаються соціально-економічними етапами розвитку, які не відняти при яких завгодно випробуваннях. Ми бачимо щирість першого почуття Тетяни, її сміливість і рішучість. Ми знаємо, що вона пронесе його в серці крізь усе життя: «Я вас люблю (до чого лукавити?)» Ми віримо її словам і не чекаємо нічого іншого, коли вона згадує про юність:

А мені, Онєгін, пишнота ця Красивому життю мішура Мої успіхи у вихорі світла Мій людний будинок і вечори Що в них? Зараз віддати я рада Усе це дрантя маскараду Увесь цей блиск, і шум, і чад За полицю книг, за дикий сад За наше бідне житло За ті місця, де вперше Онєгін, бачила я вас Та за покірливе кладовище Де тільки хрест та покров гілок Над бідною нянею моєю!

Особисті переживання Тетяна говорить про те, що вона, дочка свого народу, вірна його принципам і традиціям. Згадаєте її розмову з нянею:

У наші літа Ми не чули про любов; А то б зігнала зі світла Мене покійник свекруха.

Тетяна навіть в чомусь повторює долю кріпосної няні : заміжжя без любові:

Із сльозами заклинань Благала матір; для бідної Тани Усі були долі дорівнюють… Я вийшла заміж.

У чомусь її хрест навіть важче: вона не забула (і ніколи не забуде!) перше кохання, вона знову бачить коханого — тепер уже біля її ніг. Але ж не можна, з точки зору героїні, відплатити злом людині, яка нічого не зробила тобі поганого і любить тебе. Крім того, для Тетяни зовсім не пустий звук честь і вірність

Я вас люблю (до чого лукавити?) Але я іншому віддана Я буду повік йому вірна.

Можна не сумніватися, якщо чоловік, навіть нелюбимий, потрапляє у біду, Тетяна буде поряд з ним, піклуватиметься, підтримуватиме. Поїде в суворий Сибір, як це робила Марія Миколаївна Волконская — теж «милий ідеал» поета, його романтичне юнацьке захоплення.

Значить, вірність і розуміння честі, любов і жертовність заради іншої людини — ось ті риси, що визначають, на мій погляд, в романі Пушкіна душу його улюбленої героїні.