Литература, опубликовано 09.01.2019 16:01
Подробно перескажите миф актеон выражая свое мнение о героях, сохраняя стиль изложения.
Ответ оставил: Гость
Гринев и Швабрин, личности противоположные как солнце и луна.
Если Петя Гринев представлен А. С. Пушкиным как "наивное дитя, незнающее жизни, то Швабрин его антипод. Он видел жизнь и может отвечать за свои поступки.
Несмотря на сюжет, где главным героем несомненно является Пугачев, Швабрин тоже может рассматриваться как антогонист (злодей) .
Они совершенно разные люди, так что тут и речи быть не может о том, что у них есть что-то общее. Общее у них только то, что они люди. Не более того.
Встав перед сложным выбором, честь или жизнь, один выбирает жизнь, другой - честь, и за этот выбор, он тоже получает в дар жизнь. Парадокс, но именно это и понимается под значением эпиграфа "Береги честь с молоду".
На мой взгляд, Швабрин любил Машу, любил так, как привык любить эгоистичный ребенок. Либо мне, либо никому. Петя же, отдался чувству со всей своей наивностью и легкостью. Он воспринимал свою любовь как что-то свыше, что дается не каждому, и он хочет это сохранить.
Если Петя Гринев представлен А. С. Пушкиным как "наивное дитя, незнающее жизни, то Швабрин его антипод. Он видел жизнь и может отвечать за свои поступки.
Несмотря на сюжет, где главным героем несомненно является Пугачев, Швабрин тоже может рассматриваться как антогонист (злодей) .
Они совершенно разные люди, так что тут и речи быть не может о том, что у них есть что-то общее. Общее у них только то, что они люди. Не более того.
Встав перед сложным выбором, честь или жизнь, один выбирает жизнь, другой - честь, и за этот выбор, он тоже получает в дар жизнь. Парадокс, но именно это и понимается под значением эпиграфа "Береги честь с молоду".
На мой взгляд, Швабрин любил Машу, любил так, как привык любить эгоистичный ребенок. Либо мне, либо никому. Петя же, отдался чувству со всей своей наивностью и легкостью. Он воспринимал свою любовь как что-то свыше, что дается не каждому, и он хочет это сохранить.
Ответ оставил: Гость
Прототипом образа Герасима явился немой дворник Андрей, который жил у Варвары Петровны Лутовиновой, матери писателя. Это был «красавец с русыми волосами и синими глазами, огромного роста и с такой же силой, он поднимал 10 пудов. Обиды, которые терпел Герасим от своей барыни, почти полностью повторяют обиды, нанесённые реальному дворнику Андрею. Андрей, в отличие от Герасима, служил барыне до конца жизни, сохранил рабскую покорность ей даже после уничтожения собаки. В 1852 году был арестован и препровожден «на съезжую» — то есть в изолятор временного содержания, как он тогда назывался, — относительно тихий человек Тургенев, которого взяли за довольно бунтарский некролог Гоголю. За Тургенева хлопотала мать, его выслали в родовое имение Спасское-Лутовиново. Но за две недели пребывания «на съезжей» он успел написать самое грустное и самое знаменитое свое произведение — «Муму» . На вопрос о том, почему Герасим все-таки утопил собачку и только потом сбежал от барыни, Тургенев всегда отвечал, что очень уж грустно было автору — вот он и не спас собачку; хотя на самом деле в повести заключался глубочайший смысл — только убив все человеческое в себе, герой оказался способен взбунтоваться.
Ответ оставил: Гость
Биків завжди «воює» у своїх повістях. Начавшие одночасно з ним або раніше його письменники вже не раз перемикалися на інші теми, на інший матеріал (Бакланів, Бондарев і ін.), а В. Биків знову й знову повертає своїх героїв і читачів у героїчним, палючим холодом смерті, час 1941 – 1945 років. Без запізнілої романтизації, про яку говорив Ремарк, але зате усе сильніше відчуваючи, усвідомлюючи значення пережитого, досвіду недешево обошедшейся перемоги. І в 1945 – м думка, що вбитих, полеглих під Кіровоградом або під Ржевом не менше, ніж звільнених настанням жителів у самому місті, і тоді така думка обпалила б. Але сьогодні, коли неї вичитують у Быкова, думка ця здатна пробитися до серця навіть того, хто не дуже звик замислюватися, якою ціною інші заплатили за його право жити, працювати, любити, ростити дітей
Військове минуле в кращих повістях В. Быкова оживає максимально правдиво, реально, у всій його глибокій повсякденності. І саме в цьому, насамперед, сучасний пафос, тон быковских речей
Напевно, дійсно є своя закономірність у тім, що письменник після таких реалістичних речей, як «Третя ракета», «Журавлиний лемент», «Пастка» і інших, раптом написав саму «романтичну» свою повість, піднявся й читача повів до альпійських фарб і панорам, до щемяще короткого, як сліпучий спалах, любові Івана Терешки й Джулии в повісті «Альпійська балада» (1963). Є ж у живописців періоди «блакитні», «рожеві» і всякі інші. І в письменника, що так невідступно розробляє одну тему» військову, може й, видимо, повинна виникати потреба «міняти фарби» – колорит, тон
«Навколо в мрячному серпанку розсипалися дрібні бризи, і, напевно, від них осторонь, на темному кам’яному тлі висів у повітрі кольоровий шматочок самої теперішньої веселки. Байдужний, однак, до цієї несподіваної щедрості гір, Іван піднявся вище й тоді раптом внутрішньо ойкнув, зупинився, пригнувся до землі й завмер. У полсотне кроків звідси, під розсипом падаючої води, закрившись лише руками, спиною до нього, стояла на камені й милася Джулия…».
У перших повістях Быкова ми бачили його вміння змусити читача відчути весь жар і озноб війни, бою, смерті – всю її сувору «погоду». Тут же письменник з’являється повною мірою як лірик, хоча ліричний початок властивий всім добуткам Быкова: адже герої його повістей самі розповідають про війну, та й головним у добутках є не подія війни, а людська реакція на це подія
Особливо підкреслено, відкрито сусідять дві стихії – лірична й жорстко – реалістична – в «Альпійській баладі». У ній майже умовна романтика Альп, «високогірної», чистої любові недавніх в’язнів концтабору сусідять із безжалісною правдою й жорстокою реальністю війни, що переслідує й поступово наздоганяє героїв. Наздоганяє: те в образі божевільного втікача – німця, що веде за собою по сліду пожену, те в болісних суперечках, у розмовах Джулии й Івана про їхнє минуле й про те, що відбувалося й відбувається в кожного з них на батьківщині, і зрештою ця нещадна реальність обрушується на них і на їхню любов – есесівці, вівчарки, останній двобій на краю прірви
Психологізм навіть у цій «високогірній» баладі В. Быкова досить реалістичний, незважаючи на романтичне підсвічування, тон, колорит самої ситуації
Характерний для творчості письменника й образ Івана Терешки, що і в таборі не дозволив себе затоптати, роздавити в ньому людини, а після того, як ковтнув повітря волі й любові, що став ще сильніше, твердіше духом, – він готовий до смертельної сутички з фашистами. Доля підготувала цій людині щось пострашнее смерті: «вибір» Івана, може бути, самий нестерпний для людини, найстрашніший із всіх, які є в повістях Быкова.
На тлі безжалісно прекрасних гір розігрався останній акт сучасної трагедії: Іван змушений, повинен власною рукою вбити своє несподіване, недовге щастя, щоб урятувати Джулию від мучителів
Не тільки психологічний реалізм оттеняет романтикові быковской «Балади», але й жагуча філософська думка,, напружене роздум над ходом і змістом людської історії й сучасності
Всі так близько одне до іншого в Альпах: пронизуючий холод і відразу – щедрий, сонячний луг; мертві камені, і раптом – казкові квіти… Джулия, Іван усе вище піднімаються в гори, щоб піти за перевал – до партизанів, до волі, до боротьби. Тераси, тераси» мертвих каменів і квітучої зелені, снігу й квітів, злих, доброго, страждань любові, смерті, надії…
Військове минуле в кращих повістях В. Быкова оживає максимально правдиво, реально, у всій його глибокій повсякденності. І саме в цьому, насамперед, сучасний пафос, тон быковских речей
Напевно, дійсно є своя закономірність у тім, що письменник після таких реалістичних речей, як «Третя ракета», «Журавлиний лемент», «Пастка» і інших, раптом написав саму «романтичну» свою повість, піднявся й читача повів до альпійських фарб і панорам, до щемяще короткого, як сліпучий спалах, любові Івана Терешки й Джулии в повісті «Альпійська балада» (1963). Є ж у живописців періоди «блакитні», «рожеві» і всякі інші. І в письменника, що так невідступно розробляє одну тему» військову, може й, видимо, повинна виникати потреба «міняти фарби» – колорит, тон
«Навколо в мрячному серпанку розсипалися дрібні бризи, і, напевно, від них осторонь, на темному кам’яному тлі висів у повітрі кольоровий шматочок самої теперішньої веселки. Байдужний, однак, до цієї несподіваної щедрості гір, Іван піднявся вище й тоді раптом внутрішньо ойкнув, зупинився, пригнувся до землі й завмер. У полсотне кроків звідси, під розсипом падаючої води, закрившись лише руками, спиною до нього, стояла на камені й милася Джулия…».
У перших повістях Быкова ми бачили його вміння змусити читача відчути весь жар і озноб війни, бою, смерті – всю її сувору «погоду». Тут же письменник з’являється повною мірою як лірик, хоча ліричний початок властивий всім добуткам Быкова: адже герої його повістей самі розповідають про війну, та й головним у добутках є не подія війни, а людська реакція на це подія
Особливо підкреслено, відкрито сусідять дві стихії – лірична й жорстко – реалістична – в «Альпійській баладі». У ній майже умовна романтика Альп, «високогірної», чистої любові недавніх в’язнів концтабору сусідять із безжалісною правдою й жорстокою реальністю війни, що переслідує й поступово наздоганяє героїв. Наздоганяє: те в образі божевільного втікача – німця, що веде за собою по сліду пожену, те в болісних суперечках, у розмовах Джулии й Івана про їхнє минуле й про те, що відбувалося й відбувається в кожного з них на батьківщині, і зрештою ця нещадна реальність обрушується на них і на їхню любов – есесівці, вівчарки, останній двобій на краю прірви
Психологізм навіть у цій «високогірній» баладі В. Быкова досить реалістичний, незважаючи на романтичне підсвічування, тон, колорит самої ситуації
Характерний для творчості письменника й образ Івана Терешки, що і в таборі не дозволив себе затоптати, роздавити в ньому людини, а після того, як ковтнув повітря волі й любові, що став ще сильніше, твердіше духом, – він готовий до смертельної сутички з фашистами. Доля підготувала цій людині щось пострашнее смерті: «вибір» Івана, може бути, самий нестерпний для людини, найстрашніший із всіх, які є в повістях Быкова.
На тлі безжалісно прекрасних гір розігрався останній акт сучасної трагедії: Іван змушений, повинен власною рукою вбити своє несподіване, недовге щастя, щоб урятувати Джулию від мучителів
Не тільки психологічний реалізм оттеняет романтикові быковской «Балади», але й жагуча філософська думка,, напружене роздум над ходом і змістом людської історії й сучасності
Всі так близько одне до іншого в Альпах: пронизуючий холод і відразу – щедрий, сонячний луг; мертві камені, і раптом – казкові квіти… Джулия, Іван усе вище піднімаються в гори, щоб піти за перевал – до партизанів, до волі, до боротьби. Тераси, тераси» мертвих каменів і квітучої зелені, снігу й квітів, злих, доброго, страждань любові, смерті, надії…
Литература, опубликовано 09.01.2019 16:01
Литература, опубликовано 09.01.2019 16:01
Литература, опубликовано 09.01.2019 16:01
Литература, опубликовано 09.01.2019 16:01