Какие методы воспитания принимал Дядя в произведении "Цифры" ( в каждой главе) ?

1.И всего только
одну неделю быть им  дома?   - 
говорила  жалостно,   со
  слезами на глазах, худощавая старуха мать.
2. Бедная
старушка, привыкшая уже к таким поступкам своего мужа,   печально
  глядела, сидя на лавке. 
3.Она не смела
ничего  говорить;   но 
услыша  о  таком страшном для нее решении, она не
могла  удержаться  от 
слез;   взглянула  на  детей своих, с которыми угрожала ей такая скорая
разлука, - и  никто  бы  не мог
описать всей безмолвной силы ее горести, которая, казалось, трепетала  в глазах ее и в судорожно сжатых губах.
4. Одна бедная
мать не спала. Она приникла  к  изголовью 
дорогих  сыновей
  своих,  
лежавших  рядом;   она 
расчесывала  гребнем  их 
молодые,    небрежно
  всклоченные кудри и смачивала их слезами; она
глядела на  них  вся,  
глядела
  всеми чувствами, вся превратилась в одно
зрение и не могла наглядеться.
5. Она вскормила
их собственною грудью, она возрастила, взлелеяла их - и только  на
  один миг видит их перед собою. "Сыны
мои, сыны мои милые! что будет с  вами? »
6…. она  была 
жалка,   как  всякая женщина того удалого века. Она миг
только  жила  любовью,  
только  в  первую горячку страсти, в первую горячку
юности, - и уже  суровый  прельститель 
ее покидал ее для сабли, для товарищей, для бражничества.
7. Она видела
мужа в год два-три дня, и потом несколько лет 
о  нем  не 
бывало  слуху.
8. Она  терпела оскорбления, даже побои; она видела
из милости только оказываемые ласки, она была какое-то странное существо в этом
сборище безженных рыцарей, на которых разгульное  Запорожье 
набрасывало  суровый  колорит 
свой.
9. Молодость   без наслаждения мелькнула перед нею, и ее
прекрасные свежие  щеки  и 
перси  без лобзаний отцвели и
покрылись преждевременными  морщинами.

Конечно он кается. Он понимает что сбежал из монастыря

В романе «Евгений Онегин» Пушкин с замечательной полнотой раскрыл русскую жизнь столичного и поместного дворянства первой четверти XIX века. Перед глазами читателя живой картиной проходят надменный, роскошный Петербург, уютные деревенские усадьбы.
Типичные завсегдатаи петербургских салонов, в которых царят надменность, чопорность, холодность и скука. Эти люди живут но строгим правилам «благопристойного лицемерия» , играя какую-нибудь роль. Их лица, как и живые чувства, скрыты бесстрастной маской. Это порождает пустоту мыслей, холодность сердец, зависть, сплетни, злобу. Яркими, сатирическими красками рисует Пушкин портрет московского барства:

Но в них не видно перемены,
Все в них на старый образец:
У матушки княжны Елены
Вce тот же тюлевый чепец;
Все белится Лукерья Львовна,
Все то же лжет Любовь Петровна,
Иван Петрович так же скуп.. .

Все это создает ощущение застойности жизни, которая остановилась в своем развитии. Естественно, здесь ведутся пустые, бессодержательные разговоры.
Неоднозначно отношение автора к провинциальным помещикам, к которым принадлеяеит семейство Лариных. Описание их уклада жизни, привычек, нравов, занятий проникнуто мягким, добродушным юмором.

Они хранили в жизни мирной
Привычки мирной старины;
У них на масленице жирной
Водились русские блины;
Два раза в год они говели,
Любили круглые качели,
Подблюдны песни, хоровод.

Авторскую симпатию вызывают простота и естественность их поведения, близость к народным обычаям. Но автор вовсе не идеализирует патриархальный мир деревенских помещиков. Наоборот, именно для этого круга определяющей чертой становится ужасная примитивность интересов.

Читаючи книжки надовго запам*ятовуєш тільки справжні витвори мистецтва. Можуть вкарбуватися в пам*ять цікавий сюжет, просто смішний момент чи оригінальний головний герой. У романі у віршах «Євгеній Онєгін» мені запам*ятався саме головний герой. Він виділявся із тогочасного натовпу й саме тому був там зайвим.


Мабуть, варто розібратися чому саме Євгеній став зайвим. Ще на початку свого роману Олександр Пушкін зазначає, що юнак отримав освіту таку, як і всі інші молоді люди того часу – «мы все учились по немногу чему-нибудь и как-нибудь». Отже, Онєгін не був дуже освіченим, але його знання вистачало, аби таким здаватися. Життя він вів таке же, як й інша аристократична молодь дев*ятнадцятого століття. Півдня юнак спав, потім вигадував як урятуватися від нудьги, а ввечері їздив по запрошеннях, на бали, до театрів та прогулювався по вулицях Петербургу.
Хоч Євгеній і намагався бути як усі, але вищий світ йому обрид, світські люди почали дратувати й він тікає до села, у маєток, який дістався в спадок від дядька. Ось тут ми бачимо, що герой має ще тонку душу, почуття честі. Розбещеність «золотої молоді» того часу не могла не викликати в юнака почуття відрази та нудьги своєю одноманітністю.
Але не тільки склад душі зробив Євгенія Онєгіна «зайвим». Його власні риси характеру, які можна було б змінити, зіграли проти нього. Поки юнак жив у селі, він познайомився із Володимиром Лєнським, поетом, та родиною Ларіних. Із першим головний герой роману затоваришував. Тетяна Ларіна закохалася в Євгенія, але він відкинув її почуття, бо боявся за свою свободу. З часом, через шість років, Онєгін про це пошкодує, але буде пізно. Свого часу він відмовився від кохання дівчини, він покинув її саму. Ви розумієте, що Євгеній Онєгін сам відштовхнув людину, яка могла б стати йому найріднішою душею. Із Лєнським ситуація склалася по-дурному та ще трагічно для поета. На балу в Ларіних, після Тетяниного освідчення в коханні, Євгеній починає приділяти увагу її старшій сестрі Ользі, у яку був закоханий Володимир. Лєнський, звісно ж, обурився та з почуття гідності викликав «підлого Онєгіна» на дуель. Якби тільки головному герою вистачило клепки розповісти про все поетові, то той, напевне, зрозумів би ситуацію й залишився б живим. Проте гордість та сильно розвинене почуття власної гідності не дозволили Євгенію цього зробити. Він не був убивцею, його не вабила зброя, але стріляти хлопець погодився. Так само й В. Лєнський. Він звик стискати в руці перо, змочене в чорнилі, але аж ніяк не курок пістолету. Навіть трошки побивався поет через цю дуель, бо вважав Євгенія своїм другом.
Отже, не спеціально вбивши Лєнського, Євгеній втратив останнього справжнього друга. Вони мали схожі характери й могли б разом підтримувати один одного, але через власну дурість Онєгін залишився один.
Загалом, довести, що головний герой роману у віршах є «зайвою» людиною можна набагато простіше. У одній з чернеток «Євгенія Онєгіна» О.С. Пушкін сам пише, що «Онегин тут как лишний был». Такі «зайві» люди того часу ставали революціонерами-декабристами. Подейкують, що Олександр Сергійович хотів вивести свого героя на Сенатську площу, проте так цього і не зробив.
Через оцю самотність Євгенія роман здається незакінченим. Навіть якби автор дописав його до крапки та додав усі недописані глави, усе одно образ покинутої, на схожої на інших людини наче щось забрав у цього твору й не погоджувався віддавати