Сочинение. Рассмотрите картину П. Кончаловского СИРЕНЬ В ОКНЕ Подробнее рассмотрите картину. Обратите внимание на обилие цветов,изображённых художником.Сумел ли он показать,что серень свежая,как будто её только что срезали и принесли в комнату? Какого цвета, каких оттенков это пышная,влеколепная сирень? Тщательно ли художник выписывает лепестки,листочки,веточки сирени? Почему живопис�ц изобразил букет сирени на фоне распахнутого в зелёный сад окна? Почувствовали ли вы восхищение художника щедрой,богатой природой,его любовь к ней?

#чтооооооо????????? что именно? де у вирши васильки э персонификация акация...как. то так

Роман А. С. Пушкина «Дубровский» был написан в 1832 году. В нем писатель показывает жизнь русского дворянства начала 19 века. В центре повествования находится жизнь двух дворянских семей - Троекуровых и Дубровских.
Кирила Петрович Троекуров из-за глупой ссоры решил лишить своего давнего друга Андрея Гавриловича Дубровского его имения. Оба приятеля были страстными охотниками. Но Дубровский не мог позволить себе держать хорошую псарню. Как-то раз он не смог удержаться от завистливых слов: «…псарня чудная, вряд людям вашим житье такое ж, как вашим собакам» . На эту фразу обиделся псарь Троекурова. Он сказал Дубровскому, что некоторые дворяне могут позавидовать житью собак его хозяина.
Это послужило поводом к серьезной ссоре, закончившейся судебным разбирательством. Из-за этой жестокой судебной тяжбы Андрей Гаврилович сильно заболел. Он слег. Няня, ходившая за ним, решила написать обо всем сыну помещика – Владимиру Дубровскому.
Этот молодой человек воспитывался в Кадетском корпусе и теперь служил в гвардейском полку в Петербурге. Отец баловал Владимира, ни в чем ему не отказывал. Молодой Дубровский кутил, влезал в долги и мечтал о богатой невесте.
Но, узнав о страшном известии, Владимир тут же бросился в Кистеневку. На его глазах отцу становилось все хуже и хуже. И однажды, встретившись с Кирилой Петровичем, Дубровский-старший не выдержал. С ним сделался удар, и он умер.
Владимир стал считать Троекурова своим кровным врагом. Да и тот, увидев дерзкого сына соседа, продолжал войну. Она закончилась тем, что Кистеневку вместе со всеми людьми отдали во владение Троекурова.
Последний вечер в имении был для Владимира полон печали и воспоминаний. Автор часто упоминает о том, что молодому Дубровскому не хватало семьи, домашнего уюта. У него рано умерла мать, он плохо знал своего отца, но испытывал к нему большую привязанность. После смерти родителя Владимир чувствовал глубокое одиночество. В последний вечер он сел перебирать отцовские бумаги и случайно нашел письма покойной матери. Зачитавшись этими письмами, он окунулся в атмосферу семейного уюта и позабыл про все на свете.
Для Владимира была невыносима мысль о том, что его родовое имение может отойти врагам. Поэтому он принял решение поджечь дом. Герой не хотел жертв, велел отпереть все двери перед поджогом, но крепостной Архип не послушался своего барина. Из-за него в пожаре сгорели и приказные.
Дубровский забрал своих верных крепостных крестьян, к которым относился по-отечески, и ушел с ними в лес. Этот герой сделался благородным, но жестоким разбойником. Удивительно было одно – он щадил поместья Троекурова, всегда обходил их стороной. Позже мы узнаем, что уже тогда Владимир полюбил Машу Троекурову и поэтому не трогал имение ее отца.
Почему Дубровский стал именно разбойником? Не найдя защиты у закона, он решил тоже жить по неписаным правилам – правилам силы и жестокости. Но его благородная натура все-таки ограничивала героя в этом, делала его «благородным разбойником» .
Я считаю, что симпатии автора на стороне Дубровского. Ведь это благородный, честный, добрый человек, умеющий любить и прощать. Он хорошо относится к своим крестьянам, видит в них не слуг, а людей. Это очень важно.
Владимир Дубровский смел и решителен. В критической ситуации он умеет быстро принимать решения и находить выход из любого положения. Вспомним хотя бы эпизод с «медвежьей комнатой» , когда Дубровский пришел в дом Троекурова под видом учителя Дефоржа. Оказавшись один на один с медведем, Владимир поборол страх и застрелил хищника. Тем самым он вызвал невольное уважение и у Троекурова.
Даже став разбойником, Владимир не преступал свои стойкие моральные принципы. В Дубровском оказалось достаточно мудрости, чтобы разглядеть в Маше Троекуровой ее самые лучшие качества, несмотря на то, что она дочь его злейшего врага. Недаром Пушкин подчеркивает все самое хорошее в Дубровском, называя его «благородным разбойником».

Читаючи книжки надовго запам*ятовуєш тільки справжні витвори мистецтва. Можуть вкарбуватися в пам*ять цікавий сюжет, просто смішний момент чи оригінальний головний герой. У романі у віршах «Євгеній Онєгін» мені запам*ятався саме головний герой. Він виділявся із тогочасного натовпу й саме тому був там зайвим.


Мабуть, варто розібратися чому саме Євгеній став зайвим. Ще на початку свого роману Олександр Пушкін зазначає, що юнак отримав освіту таку, як і всі інші молоді люди того часу – «мы все учились по немногу чему-нибудь и как-нибудь». Отже, Онєгін не був дуже освіченим, але його знання вистачало, аби таким здаватися. Життя він вів таке же, як й інша аристократична молодь дев*ятнадцятого століття. Півдня юнак спав, потім вигадував як урятуватися від нудьги, а ввечері їздив по запрошеннях, на бали, до театрів та прогулювався по вулицях Петербургу.
Хоч Євгеній і намагався бути як усі, але вищий світ йому обрид, світські люди почали дратувати й він тікає до села, у маєток, який дістався в спадок від дядька. Ось тут ми бачимо, що герой має ще тонку душу, почуття честі. Розбещеність «золотої молоді» того часу не могла не викликати в юнака почуття відрази та нудьги своєю одноманітністю.
Але не тільки склад душі зробив Євгенія Онєгіна «зайвим». Його власні риси характеру, які можна було б змінити, зіграли проти нього. Поки юнак жив у селі, він познайомився із Володимиром Лєнським, поетом, та родиною Ларіних. Із першим головний герой роману затоваришував. Тетяна Ларіна закохалася в Євгенія, але він відкинув її почуття, бо боявся за свою свободу. З часом, через шість років, Онєгін про це пошкодує, але буде пізно. Свого часу він відмовився від кохання дівчини, він покинув її саму. Ви розумієте, що Євгеній Онєгін сам відштовхнув людину, яка могла б стати йому найріднішою душею. Із Лєнським ситуація склалася по-дурному та ще трагічно для поета. На балу в Ларіних, після Тетяниного освідчення в коханні, Євгеній починає приділяти увагу її старшій сестрі Ользі, у яку був закоханий Володимир. Лєнський, звісно ж, обурився та з почуття гідності викликав «підлого Онєгіна» на дуель. Якби тільки головному герою вистачило клепки розповісти про все поетові, то той, напевне, зрозумів би ситуацію й залишився б живим. Проте гордість та сильно розвинене почуття власної гідності не дозволили Євгенію цього зробити. Він не був убивцею, його не вабила зброя, але стріляти хлопець погодився. Так само й В. Лєнський. Він звик стискати в руці перо, змочене в чорнилі, але аж ніяк не курок пістолету. Навіть трошки побивався поет через цю дуель, бо вважав Євгенія своїм другом.
Отже, не спеціально вбивши Лєнського, Євгеній втратив останнього справжнього друга. Вони мали схожі характери й могли б разом підтримувати один одного, але через власну дурість Онєгін залишився один.
Загалом, довести, що головний герой роману у віршах є «зайвою» людиною можна набагато простіше. У одній з чернеток «Євгенія Онєгіна» О.С. Пушкін сам пише, що «Онегин тут как лишний был». Такі «зайві» люди того часу ставали революціонерами-декабристами. Подейкують, що Олександр Сергійович хотів вивести свого героя на Сенатську площу, проте так цього і не зробив.
Через оцю самотність Євгенія роман здається незакінченим. Навіть якби автор дописав його до крапки та додав усі недописані глави, усе одно образ покинутої, на схожої на інших людини наче щось забрав у цього твору й не погоджувався віддавати

Из Чернобыля++++++++++++