4. Составь картинный план, правильно определяя последовательность
событий произведения.

​

Биків завжди «воює» у своїх повістях. Начавшие одночасно з ним або раніше його письменники вже не раз перемикалися на інші теми, на інший матеріал (Бакланів, Бондарев і ін.), а В. Биків знову й знову повертає своїх героїв і читачів у героїчним, палючим холодом смерті, час 1941 – 1945 років. Без запізнілої романтизації, про яку говорив Ремарк, але зате усе сильніше відчуваючи, усвідомлюючи значення пережитого, досвіду недешево обошедшейся перемоги. І в 1945 – м думка, що вбитих, полеглих під Кіровоградом або під Ржевом не менше, ніж звільнених настанням жителів у самому місті, і тоді така думка обпалила б. Але сьогодні, коли неї вичитують у Быкова, думка ця здатна пробитися до серця навіть того, хто не дуже звик замислюватися, якою ціною інші заплатили за його право жити, працювати, любити, ростити дітей

Військове минуле в кращих повістях В. Быкова оживає максимально правдиво, реально, у всій його глибокій повсякденності. І саме в цьому, насамперед, сучасний пафос, тон быковских речей

Напевно, дійсно є своя закономірність у тім, що письменник після таких реалістичних речей, як «Третя ракета», «Журавлиний лемент», «Пастка» і інших, раптом написав саму «романтичну» свою повість, піднявся й читача повів до альпійських фарб і панорам, до щемяще короткого, як сліпучий спалах, любові Івана Терешки й Джулии в повісті «Альпійська балада» (1963). Є ж у живописців періоди «блакитні», «рожеві» і всякі інші. І в письменника, що так невідступно розробляє одну тему» військову, може й, видимо, повинна виникати потреба «міняти фарби» – колорит, тон

«Навколо в мрячному серпанку розсипалися дрібні бризи, і, напевно, від них осторонь, на темному кам’яному тлі висів у повітрі кольоровий шматочок самої теперішньої веселки. Байдужний, однак, до цієї несподіваної щедрості гір, Іван піднявся вище й тоді раптом внутрішньо ойкнув, зупинився, пригнувся до землі й завмер. У полсотне кроків звідси, під розсипом падаючої води, закрившись лише руками, спиною до нього, стояла на камені й милася Джулия…».

У перших повістях Быкова ми бачили його вміння змусити читача відчути весь жар і озноб війни, бою, смерті – всю її сувору «погоду». Тут же письменник з’являється повною мірою як лірик, хоча ліричний початок властивий всім добуткам Быкова: адже герої його повістей самі розповідають про війну, та й головним у добутках є не подія війни, а людська реакція на це подія

Особливо підкреслено, відкрито сусідять дві стихії – лірична й жорстко – реалістична – в «Альпійській баладі». У ній майже умовна романтика Альп, «високогірної», чистої любові недавніх в’язнів концтабору сусідять із безжалісною правдою й жорстокою реальністю війни, що переслідує й поступово наздоганяє героїв. Наздоганяє: те в образі божевільного втікача – німця, що веде за собою по сліду пожену, те в болісних суперечках, у розмовах Джулии й Івана про їхнє минуле й про те, що відбувалося й відбувається в кожного з них на батьківщині, і зрештою ця нещадна реальність обрушується на них і на їхню любов – есесівці, вівчарки, останній двобій на краю прірви

Психологізм навіть у цій «високогірній» баладі В. Быкова досить реалістичний, незважаючи на романтичне підсвічування, тон, колорит самої ситуації

Характерний для творчості письменника й образ Івана Терешки, що і в таборі не дозволив себе затоптати, роздавити в ньому людини, а після того, як ковтнув повітря волі й любові, що став ще сильніше, твердіше духом, – він готовий до смертельної сутички з фашистами. Доля підготувала цій людині щось пострашнее смерті: «вибір» Івана, може бути, самий нестерпний для людини, найстрашніший із всіх, які є в повістях Быкова.

На тлі безжалісно прекрасних гір розігрався останній акт сучасної трагедії: Іван змушений, повинен власною рукою вбити своє несподіване, недовге щастя, щоб урятувати Джулию від мучителів

Не тільки психологічний реалізм оттеняет романтикові быковской «Балади», але й жагуча філософська думка,, напружене роздум над ходом і змістом людської історії й сучасності

Всі так близько одне до іншого в Альпах: пронизуючий холод і відразу – щедрий, сонячний луг; мертві камені, і раптом – казкові квіти… Джулия, Іван усе вище піднімаються в гори, щоб піти за перевал – до партизанів, до волі, до боротьби. Тераси, тераси» мертвих каменів і квітучої зелені, снігу й квітів, злих, доброго, страждань любові, смерті, надії…

В 1830 году А. С. Пушкин создал пять прозаических произведений, объединенных общим названием «Повести Белкина» . Они написаны точным, ясным и лаконичным языком. Из «Повестей Белкина» исключительное значение для дальнейшего развития русской литературы имел «Станционный смотритель» . Очень правдивый, согретый авторским сочувствием образ смотрителя открывает созданную последующими русскими писателями галерею «бедных людей» , униженных и оскорбленных тягчайшими для простого человека общественными отношениями тогдашней действительности.

Именно эта окружающая действительность и виновата, мне кажется, в трагической судьбе станционного смотрителя Самсона Вырина. У него была единственная любимая дочь — разумная и проворная Дуня, помогавшая отцу в работе на станции. Она была его единственной радостью, но именно она принесла своему отцу «седину, глубокие морщины давно не бритого лица» и «сгорбленную спину» , буквально три или четыре года превратили «бодрого мужчину в хилого старика» . В конце своей жизни станционный смотритель оказался брошенным своей дочерью, хотя он сам никого в этом не винит: «...от беды не отбожишься; что суждено, тому не миновать» .

Его любимица с детских лет умела кокетничать, разговаривала «безо всякой робости, как девушка, видевшая свет» , и этим привлекала проезжих молодых людей, а однажды она сбежала от отца с проезжим гусаром. Самсон Вырин сам разрешил Дуне прокатиться с гусаром до церкви: «нашло на него ослепление» , а потом «сердце его начало ныть, ныть, и беспокойство овладело им до такой степени, что он не утерпел и пошел сам к обедне» . Дуни нигде не было, а вернувшийся вечером ямщик сообщил: «Дуня с той станции отправилась далее с гусаром» . Старик заболел от этого известия и оттого, что узнал, что гусар притворился больным и уже тогда задумал увезти Дуню.

Самсон Вырин поехал в Петербург в надежде отыскать и забрать свою дочь, но ротмистр Минский не отдал ему Дуню и выставил его за дверь, сунув за рукав деньги. Вырин предпринял еще одну попытку увидеть дочь, но Дуня, увидев его, упала в обморок, а Минский опять выгнал его. В трагической судьбе станционного смотрителя

виновато и сословное деление общества, позволяющее высшим чинам жестоко и грубо обращаться с людьми низших чинов. Минский считал естественным для себя просто увезти Дуню (и даже не попросить ее руки у отца) , и выгнать старика, и накричать на него.

Трагедия Самсона Вырина состоит в том, что на склоне лет он остался совсем один, проливая слезы о потерянной дочери. Не для своих внуков, а для чужих он вырезал дудочки, с чужими детьми он возился и угощал их орешками. Трагизм его положения в том, что не при жизни, а после смерти приехала к нему его любимая дочь. Из рассказа видно, что Минский действительно любил Дуню и не бросил ее, у нее была счастливая жизнь в достатке. «Прекрасная барыня.. . ехала.. . в карете в шесть лошадей, с тремя маленькими барчатами и с кормилицей» . Узнав, «что старый смотритель умер.. . она заплакала» и пошла на кладбище. В трагической судьбе отца Дуня тоже виновата. Она бросила его, поступила не по-человечески. Я думаю, мысль об этом не давала ей покоя — ведь приехала она, хоть и поздно, к отцу, который умер в одиночестве, всеми, и родной дочерью тоже, забытый.

Очень простыми и понятными словами Пушкин показал нам трагическую судьбу обыкновенного человека — станционного смотрителя Самсона Вырина, и мне очень жаль этого старика....

1.Вступление
2.Основная часть
3.Концовка

Утро я проснулась и мы с моим дедушкой собрались в лес . Когда мы были на месте я подняла голову в верх и увидела неземную красу.Дерева были все в снегу.Очень было типло солнце светило мне в глаза.Дедешка сказал смотри что я тибе дам.Я образовалась и он мне дал веточку ёлки которая Пахла новым годом.Потом мы гуляли по лесу.И вернулись домой.Я целую неделю розказывала а путешествие в лес