Чем интеренсы стихотворения н.а. заболоцкого о родной природе?
В чем их своеобразие?

К старому казацкому полковнику Тарасу Бульбе приезжают после выпуска из Киевской академии два его сына — Остап и Андрий. Два дюжие молодца, здоровые и крепкие, лиц которых ещё не касалась бритва, смущены встречей с отцом, подшучивающим над их одеждой недавних семинаристов. Старший, Остап, не выдерживает насмешек отца: «Хоть ты мне и батька, а как будешь смеяться, то, ей-Богу, поколочу!» И отец с сыном, вместо приветствия после давней отлучки, совсем нешуточно мутузят друг друга тумаками. Бледная, худощавая и добрая мать старается образумить буйного своего мужа, который уже и сам останавливается, довольный, что испытал сына. Бульба хочет таким же образом «поприветствовать» и младшего, но того уже обнимает, защищая от отца, мать. 

По случаю приезда сыновей Тарас Бульба созывает всех сотников и весь полковой чин и объявляет о своём решении послать Остапа и Андрия на Сечь, потому что нет лучшей науки для молодого казака, как Запорожская Сечь. При виде молодой силы сыновей вспыхивает воинский дух и самого Тараса, и он решается ехать вместе с ними, чтобы представить их всем старым своим товарищам. Бедная мать всю ночь сидит над спящими детьми, не смыкая глаз, желая, чтобы ночь тянулась как можно дольше. Её милых сыновей берут от нее; берут для того, чтобы ей не увидеть их никогда! Утром, после благословения, отчаявшуюся от горя мать еле отрывают от детей и уносят в хату. 

Три всадника едут молча. Старый Тарас вспоминает свою буйную жизнь, слеза застывает в глазах, поседевшая голова понурится. Остап, имеющий суровый и твердый характер, хотя и ожесточившийся за годы обучения в бурсе, сохранил в себе природную доброту и тронут слезами своей бедной матери. Одно только это его смущает и заставляет задумчиво опустить голову. Андрий также тяжело переживает прощание с матерью и родным домом, но его мысли заняты воспоминаниями о прекрасной полячке, которую он встретил перед самым отъездом из Киева. Тогда Андрий сумел пробраться в спальню к красавице через трубу камина, стук в дверь заставил полячку спрятать молодого казака под кровать. Татарка, служанка панночки, как только прошло беспокойство, вывела Андрия в сад, где он едва спасся от проснувшейся дворни. Прекрасную полячку он ещё раз видел в костеле, вскоре она уехала — и сейчас, потупив глаза в гриву коня своего, думает о ней Андрий. 

После долгой дороги Сечь встречает Тараса с сыновьями своей разгульной жизнью — признаком запорожской воли. Казаки не любят тратить время на военные упражнения, собирая бранный опыт лишь в пылу битв. Остап и Андрий кидаются со всею пылкостью юношей в это разгульное море. Но старому Тарасу не по душе праздная жизнь — не к такой деятельности хочет готовить он своих сыновей. Повстречавшись со всеми своими сотоварищами, он все придумывает, как поднять запорожцев в поход, чтобы не тратить казацкую удаль на беспрерывное пиршество и пьяное веселье. Он уговаривает казаков переизбрать кошевого, который держится мира с врагами казачества. Новый кошевой под напором самых воинственных казаков, и прежде всего Тараса, пытается найти обоснование для выгодного похода на Турцию, но под влиянием прибывших из Украины казаков, рассказавших о притеснениях польских панов и жидов-арендаторов над народом Украины, войско единодушно решает идти на Польшу, чтобы отомстить за все зло и посрамление православной веры. Таким образом война приобретает народно-освободительный характер. 

И скоро весь польский юго-запад становится добычею страха, бегущего наперед слуха: «Запорожцы! Показались запорожцы!» В один месяц в битвах возмужали молодые казаки, и старому Тарасу любо видеть, что оба его сына — среди первых. Казацкое войско пытается взять город Дубно, где много казны и богатых обывателей, но встречают отчаянное сопротивление гарнизона и жителей. Казаки осаждают город и ждут, когда в нем начнется голод. От нечего делать запорожцы опустошают окрестности, выжигают беззащитные деревни и неубранные хлеба. Молодым, особенно сыновьям Тараса, не нравится такая жизнь. Старый Бульба успок

Примерно.Еще если надо кину,пишите если что-то не так.

Онєгін — головний герой роману, молодий франт з багатим спадком, "Спадкоємець всіх своїх рідних", як каже про нього сам Пушкін. Онєгін показаний самим Пушкіним, як людина з дуже складним і суперечливим характером. Сам Пушкін говорить про нього дуже суперечливо: весь роман, сповнений легкою іронією. Пушкін іронічно смакує вченість Онєгіна, його "" гарності "", як-то: манери, здатності вести розмову, всі ці позитивні якості даються як-то іронічно. Автор, з якимсь неповторно коректним смакуванням, хвалить Онєгіна, але в той же час завжди залишається крапля тонкої іронії, яка не зникає майже до самого кінця. Але в той же час сам Пушкін, як він говорить в першому розділі, подружився з Онегіним, що поетові подобаються його риси, що він проводив з Онегіним ночі на набережній Неви, говорить про те, як вони ділилися один з одним спогадами минулих днів .. . Мені самому, Онєгін здався закінченим егоїстом, що в принципі не дивно: батько майже не звертав на нього уваги, цілком і повністю віддаючись своїх справах, доручивши його убогим гувернерам — "мсьє і мадам", а ті в свою чергу пестили хлопця, лише ( "злегка за витівки лаяли", "не докучали мораллю суворої"), що природно, хлопчик виріс у людини, думає тільки про себе, про свої бажання і задоволення, який не вміє, та й не хотять вміти звертати уваги на почуття, інтереси, страждання інших, здатний з легкістю образити людину, образити, принизити — завдати болю людині, навіть не замислюючись над цим. Його гострий язик і підлість характеру стали причиною загибелі Ленського. Пушкін добре сказав про його злом і гострому мовою: "Спершу Онєгіна мова мене непокоїть, але я звик до його уїдливо спору, та на жарти з жовчю навпіл, і злості похмурих епіграм" Протиріччя в характері Онєгіна, поєднання в ньому безумовно позитивних рис з різко залишене йому у спадщину від дядька. Негативними, виявляються впродовж всього роману; чітко видно зміни Онєгіна: йому набридає життя міського франта, йому надокучає ця роль і він переселяється в маєток Там він на деякий проміжок часу знаходить цікаві заняття, але й вони йому надокучає через пару днинок. Події, що відбуваються в останніх главах, найсильніше діють на нього: перше його зміна — зміна звичного егоїзму і пасивного неуваги до оточуючих приходить разом зі смертю його друга, Ленського, яка відбувається з вини Онєгіна. У цей момент, він вже не той зарозумілий, що стоїть вище всіх життєвих вражень, іноді тільки незадоволений сам собою, холодний егоїст. Він буквально приходить в жах від свого страшного і безглуздого злочину. Вбивство Ленського то і перевертає все його життя. Він не переносить спогадів про це лиховісному злочині, які приносять знайомі місця, він бігає по світу в пошуках забуття, але ці пошуки не увінчуються успіхом. Він повертається після довгої подорожі по Росії. Він пізнає всі муки, сидячи закрившись у себе в кабінеті. Онєгін вже тепер не може, як раніше, проходити по життю, зовсім ігноруючи почуття і переживання людей, з якими він, стикаючись у минулому, думав тільки про самого себе ... Ми бачимо, що Онєгін, який повернувся з подорожі, не подібний до колишнього Онєгіна . Він став набагато серйозніше, уважніше до оточуючих. Тепер він здатний переживати самі сильні почуття, які зачіпають його до глибини душі. Повернувшись, Онєгін знову зустрічає Тетяну. І ось тепер-то він, вражений її розумом, благородством, сильними душевними якостями, стриманість у вираженні почуттів, закохується в Тетяну, як хворий, хворіють хворобою. Як же далекий цей, який переживає свою любов чоловік від Онєгіна, з перших розділів роману!

Алена - это народная форма греческого имени Елена, означающего "свет". По другой версии, это имя славянского происхождения, так звали языческую богиню зари. В ее честь себя называли племена, проживающие в европейской части страны. Оно значит "алая", "огненная", "красивая".