Люди РАССКАЗ "ВОСЮТКИНО ОЗЕРО"
1. Прочитать рассказ
2. Составить сложный (подробный план сочинения).
3. продолжить..._ Возраст героя, его внешний вид.
_ Семья мальчика.
_ Занятия родителей и деда и отношение Васютки к ним.
_ Черты характера Васютки:...​

Эпитеты  лучезарное солнце                          красноватое отражениеугрюмый мрак.прозрачный сумракстальные отблескисиневатой воздушной пустотытомительный и свежий запах карась  серебряныйБесчисленные золотые звездыжидкий ветерок сравненияоблака лазурны, как неботихо мигая, как  свечка, затеплится  вечерняя звезда.голова огромная, как пивной котелголосок у ней такой тоненький, жалобный, как у жабы.спали как убитые метафорызаря разливается кротким румянцемкрутой стеной возвышался осинниккрай облачка засверкает змейкамитрава белела ровной скатертьюмрак громадными клубами вздымалсяреки, которая в этом месте стояла неподвижным, темным зеркаломлицо горело смелой удалью

Мцыри признается старику, что в душе его всегда была единственная пламенная страсть — к свободе. “Зачем ты спас меня? ” — упрекает он старика. Ведь жить ему пришлось в плену, он никому не мог сказать священных слов “отец” и “мать”. И вот Мцыри, как жил в земле чужой, умрет рабом и сиротой.
“Меня могила не страшит.. . — говорит юноша, — но с жизнью жаль расстаться мне. Я молод, молод.. . Пускай ты слаб, ты сед.. . Ты жил, старик! Тебе есть в мире что забыть! Ты жил, — я также мог бы жить! ”
Мцыри вовсе не раскаивается в дерзком поступке. Наоборот! Он гордится им как подвигом! Потому что на воле он жил и жил так, как жили все его предки - в союзе с дикой природой - зоркие, как орлы, мудрые, как змеи, сильные, как горные барсы. Безоружный, Мцыри вступает в единоборство с этим царственным зверем, хозяином здешних дремучих лесов. И, честно победив его, доказывает (самому себе!) , что мог бы "быть в краю отцов Не из последних удальцов". Ощущение воли возвращает юноше даже то, что, казалось бы, навсегда отняла неволя: память детства. Он вспоминает и родную речь, и родной аул, и лица близких - отца, сестер, братьев. Больше того, пусть и на краткий миг, жизнь в союзе с дикой природой делает его великим поэтом. Рассказывая чернецу о том, что видел, что пережил, блуждая в горах, Мцыри подбирает слова, поразительно похожие на первозданность могучей природы отчего края.

Читаючи книжки надовго запам*ятовуєш тільки справжні витвори мистецтва. Можуть вкарбуватися в пам*ять цікавий сюжет, просто смішний момент чи оригінальний головний герой. У романі у віршах «Євгеній Онєгін» мені запам*ятався саме головний герой. Він виділявся із тогочасного натовпу й саме тому був там зайвим.


Мабуть, варто розібратися чому саме Євгеній став зайвим. Ще на початку свого роману Олександр Пушкін зазначає, що юнак отримав освіту таку, як і всі інші молоді люди того часу – «мы все учились по немногу чему-нибудь и как-нибудь». Отже, Онєгін не був дуже освіченим, але його знання вистачало, аби таким здаватися. Життя він вів таке же, як й інша аристократична молодь дев*ятнадцятого століття. Півдня юнак спав, потім вигадував як урятуватися від нудьги, а ввечері їздив по запрошеннях, на бали, до театрів та прогулювався по вулицях Петербургу.
Хоч Євгеній і намагався бути як усі, але вищий світ йому обрид, світські люди почали дратувати й він тікає до села, у маєток, який дістався в спадок від дядька. Ось тут ми бачимо, що герой має ще тонку душу, почуття честі. Розбещеність «золотої молоді» того часу не могла не викликати в юнака почуття відрази та нудьги своєю одноманітністю.
Але не тільки склад душі зробив Євгенія Онєгіна «зайвим». Його власні риси характеру, які можна було б змінити, зіграли проти нього. Поки юнак жив у селі, він познайомився із Володимиром Лєнським, поетом, та родиною Ларіних. Із першим головний герой роману затоваришував. Тетяна Ларіна закохалася в Євгенія, але він відкинув її почуття, бо боявся за свою свободу. З часом, через шість років, Онєгін про це пошкодує, але буде пізно. Свого часу він відмовився від кохання дівчини, він покинув її саму. Ви розумієте, що Євгеній Онєгін сам відштовхнув людину, яка могла б стати йому найріднішою душею. Із Лєнським ситуація склалася по-дурному та ще трагічно для поета. На балу в Ларіних, після Тетяниного освідчення в коханні, Євгеній починає приділяти увагу її старшій сестрі Ользі, у яку був закоханий Володимир. Лєнський, звісно ж, обурився та з почуття гідності викликав «підлого Онєгіна» на дуель. Якби тільки головному герою вистачило клепки розповісти про все поетові, то той, напевне, зрозумів би ситуацію й залишився б живим. Проте гордість та сильно розвинене почуття власної гідності не дозволили Євгенію цього зробити. Він не був убивцею, його не вабила зброя, але стріляти хлопець погодився. Так само й В. Лєнський. Він звик стискати в руці перо, змочене в чорнилі, але аж ніяк не курок пістолету. Навіть трошки побивався поет через цю дуель, бо вважав Євгенія своїм другом.
Отже, не спеціально вбивши Лєнського, Євгеній втратив останнього справжнього друга. Вони мали схожі характери й могли б разом підтримувати один одного, але через власну дурість Онєгін залишився один.
Загалом, довести, що головний герой роману у віршах є «зайвою» людиною можна набагато простіше. У одній з чернеток «Євгенія Онєгіна» О.С. Пушкін сам пише, що «Онегин тут как лишний был». Такі «зайві» люди того часу ставали революціонерами-декабристами. Подейкують, що Олександр Сергійович хотів вивести свого героя на Сенатську площу, проте так цього і не зробив.
Через оцю самотність Євгенія роман здається незакінченим. Навіть якби автор дописав його до крапки та додав усі недописані глави, усе одно образ покинутої, на схожої на інших людини наче щось забрав у цього твору й не погоджувався віддавати

Это один человек,главный герой романа А.С. Пушкина «Капитанская дочка» ,Петр Гринев)))