Встановіть відповідність:

1)Ні в танку не сховаешься, ні в печі не замажешся.

2) Людська душа молодецька сильніша за всяку танкетку. Була, єсть і буде!

А) Славко (Шпага славка Беркути)

Б) Дід Платон (Ніч перед боєм)

В) Савка (Ніч перед боєм)

Убийство сына, из-за того , что он предал родину, Самое Главное!)

В «Медном всаднике» черты мощи и самовластия в образе Петра доведены до предела. Во вступлении царь изображается как дальновидный государственный деятель: Пушкин приводит рассуждения Петра, зачем должна быть построена новая столица. Это и военные цели («Отсель грозить мы будем шведу»), и государственные политические соображения («В Европу прорубить окно»), и торговые интересы («Все флаги в гости будут к нам»). При этом Пётр вроде бы и не обращает внимание на то, что по реке плывёт в челне рыбак, что «здесь и там» чернеют бедные избы; для него берега Невы всё равно пустынны, он увлечён великой мечтой и не видит «маленьких людей». Далее во вступлении следует описание прекрасного города, который был построен на топких болотах, на низких невских берегах и стал красой и гордостью России, символом могущества страны, которой покоряется даже природа. Итак, Пётр во вступлении представлен как истинный творческий гений.

Уже в первой части поэмы, где показан бунт стихий, Пётр превращается в «горделивого истукана». Медный всадник изображён как существо высшее. Потомок Петра, Александр Первый, смиренно заявляет в поэме: «С божьей стихией Царям не совладать», а Пётр на своём бронзовом коне возвышается над стихиями, и волны, которые встают вокруг памятника, как горы, ничего не могут с ним сделать:

Над возмущённою Невою
Стоит с простёртою рукою
Кумир на бронзовом коне.

Во второй части, описывающей бунт человека, Медный всадник назван властелином Судьбы, который своей роковой волей направляет жизнь целого народа. Петербург, этот прекрасный город, построен «под морем». Иначе говоря, когда Пётр выбирал место для новой столицы, он думал о величии и богатстве государства, но не о простых людях, которые будут жить в этом городе. Из-за великодержавных планов царя рухнуло счастье и жизнь Евгения. Поэтому безумный Евгений упрекает Медного всадника и даже грозит ему кулаком: в душе безумца рождается протест против насилия чужой воли над его судьбой.

Пётр в поэме становится символом бездушного Российского государства, попирающего права «маленького человека». Статуя в больном воображении Евгения оживает, Медный всадник несётся, «озарён луною бледной», и становится Бледным Всадником на Бледном Коне, то есть библейским образом смерти. Вот к чему приходит Пушкин, думая о великом создателе новой России. Медный всадник усмиряет-устрашает взбунтовавшегося «маленького человека». Как невская вода после наводнения схлынула обратно в русло реки, так и в государственной жизни всё быстро пришло в «прежний порядок»: бунт сумасшедшего одиночки ничего не изменил в обществе, и Евгений умер вдали от людей, на пороге того самого дома, где мечтал обрести счастье.

В «Медном всаднике» представлен финал эволюции образа Петра в пушкинском творчестве: человеческие черты в Петре вообще отсутствуют, автор называет его «кумир на бронзовом коне» — ни разъярённая стихия, ни людские беды не касаются его. Император предстаёт символом русского бюрократического государства, чуждого интересам простых людей и обслуживающего только само себя.

Нельзя быть скупым ....д......

Говорячи про якості якої-небудь людини, визначаючи його характер, оцінюючи як особу, чомусь завжди згадують про його приналежність до певної національності, говорять, як зараз модно, про національний менталітет. Герої літературних романів — не виключення. А що таке — російська душа? Що містить в собі це поняття? Звичайно, кажучи про героїв роману «Євгеній Онєгін», можна розповідати про любов до рідної природи, згадуючи рядки про зустріч світанку, про довгі прогулянки по лісах і лугах Михайлівського і Тригорского, по берегах Сороти — не дарма ж поет щедро дарував героям свої улюблені місця. Можна згадати, що «Тетяна вірила Простонародним старовинним переказам» //, розповісти про вірність національним традиціям, про дивовижний сон Тетяни. Але, напевно, те ж саме можна сказати і про інших пушкінських провінційних панночок. Тоді чому ж саме вона — «головна героїня», «улюблена героїня», та ще і «милий ідеал»? Вона навіть по-російськи писати не уміла, і те саме, заповітний лист Пушкіну довівся переводити з французького.

Напевно, є у кожного народу свої риси, властиві тільки йому традиції, які не визначаються соціально-економічними етапами розвитку, які не відняти при яких завгодно випробуваннях. Ми бачимо щирість першого почуття Тетяни, її сміливість і рішучість. Ми знаємо, що вона пронесе його в серці крізь усе життя: «Я вас люблю (до чого лукавити?)» Ми віримо її словам і не чекаємо нічого іншого, коли вона згадує про юність:

А мені, Онєгін, пишнота ця Красивому життю мішура Мої успіхи у вихорі світла Мій людний будинок і вечори Що в них? Зараз віддати я рада Усе це дрантя маскараду Увесь цей блиск, і шум, і чад За полицю книг, за дикий сад За наше бідне житло За ті місця, де вперше Онєгін, бачила я вас Та за покірливе кладовище Де тільки хрест та покров гілок Над бідною нянею моєю!

Особисті переживання Тетяна говорить про те, що вона, дочка свого народу, вірна його принципам і традиціям. Згадаєте її розмову з нянею:

У наші літа Ми не чули про любов; А то б зігнала зі світла Мене покійник свекруха.

Тетяна навіть в чомусь повторює долю кріпосної няні : заміжжя без любові:

Із сльозами заклинань Благала матір; для бідної Тани Усі були долі дорівнюють… Я вийшла заміж.

У чомусь її хрест навіть важче: вона не забула (і ніколи не забуде!) перше кохання, вона знову бачить коханого — тепер уже біля її ніг. Але ж не можна, з точки зору героїні, відплатити злом людині, яка нічого не зробила тобі поганого і любить тебе. Крім того, для Тетяни зовсім не пустий звук честь і вірність

Я вас люблю (до чого лукавити?) Але я іншому віддана Я буду повік йому вірна.

Можна не сумніватися, якщо чоловік, навіть нелюбимий, потрапляє у біду, Тетяна буде поряд з ним, піклуватиметься, підтримуватиме. Поїде в суворий Сибір, як це робила Марія Миколаївна Волконская — теж «милий ідеал» поета, його романтичне юнацьке захоплення.

Значить, вірність і розуміння честі, любов і жертовність заради іншої людини — ось ті риси, що визначають, на мій погляд, в романі Пушкіна душу його улюбленої героїні.