Дайте свою оценку событий и поведения героев в эпизоде бала и в романе война и мир в целом

Литературный тип текста

Онєгін — головний герой роману, молодий франт з багатим спадком, "Спадкоємець всіх своїх рідних", як каже про нього сам Пушкін. Онєгін показаний самим Пушкіним, як людина з дуже складним і суперечливим характером. Сам Пушкін говорить про нього дуже суперечливо: весь роман, сповнений легкою іронією. Пушкін іронічно смакує вченість Онєгіна, його "" гарності "", як-то: манери, здатності вести розмову, всі ці позитивні якості даються як-то іронічно. Автор, з якимсь неповторно коректним смакуванням, хвалить Онєгіна, але в той же час завжди залишається крапля тонкої іронії, яка не зникає майже до самого кінця. Але в той же час сам Пушкін, як він говорить в першому розділі, подружився з Онегіним, що поетові подобаються його риси, що він проводив з Онегіним ночі на набережній Неви, говорить про те, як вони ділилися один з одним спогадами минулих днів .. . Мені самому, Онєгін здався закінченим егоїстом, що в принципі не дивно: батько майже не звертав на нього уваги, цілком і повністю віддаючись своїх справах, доручивши його убогим гувернерам — "мсьє і мадам", а ті в свою чергу пестили хлопця, лише ( "злегка за витівки лаяли", "не докучали мораллю суворої"), що природно, хлопчик виріс у людини, думає тільки про себе, про свої бажання і задоволення, який не вміє, та й не хотять вміти звертати уваги на почуття, інтереси, страждання інших, здатний з легкістю образити людину, образити, принизити — завдати болю людині, навіть не замислюючись над цим. Його гострий язик і підлість характеру стали причиною загибелі Ленського. Пушкін добре сказав про його злом і гострому мовою: "Спершу Онєгіна мова мене непокоїть, але я звик до його уїдливо спору, та на жарти з жовчю навпіл, і злості похмурих епіграм" Протиріччя в характері Онєгіна, поєднання в ньому безумовно позитивних рис з різко залишене йому у спадщину від дядька. Негативними, виявляються впродовж всього роману; чітко видно зміни Онєгіна: йому набридає життя міського франта, йому надокучає ця роль і він переселяється в маєток Там він на деякий проміжок часу знаходить цікаві заняття, але й вони йому надокучає через пару днинок. Події, що відбуваються в останніх главах, найсильніше діють на нього: перше його зміна — зміна звичного егоїзму і пасивного неуваги до оточуючих приходить разом зі смертю його друга, Ленського, яка відбувається з вини Онєгіна. У цей момент, він вже не той зарозумілий, що стоїть вище всіх життєвих вражень, іноді тільки незадоволений сам собою, холодний егоїст. Він буквально приходить в жах від свого страшного і безглуздого злочину. Вбивство Ленського то і перевертає все його життя. Він не переносить спогадів про це лиховісному злочині, які приносять знайомі місця, він бігає по світу в пошуках забуття, але ці пошуки не увінчуються успіхом. Він повертається після довгої подорожі по Росії. Він пізнає всі муки, сидячи закрившись у себе в кабінеті. Онєгін вже тепер не може, як раніше, проходити по життю, зовсім ігноруючи почуття і переживання людей, з якими він, стикаючись у минулому, думав тільки про самого себе ... Ми бачимо, що Онєгін, який повернувся з подорожі, не подібний до колишнього Онєгіна . Він став набагато серйозніше, уважніше до оточуючих. Тепер він здатний переживати самі сильні почуття, які зачіпають його до глибини душі. Повернувшись, Онєгін знову зустрічає Тетяну. І ось тепер-то він, вражений її розумом, благородством, сильними душевними якостями, стриманість у вираженні почуттів, закохується в Тетяну, як хворий, хворіють хворобою. Як же далекий цей, який переживає свою любов чоловік від Онєгіна, з перших розділів роману!

Отец любит ребёнка. Ребёнок любит отца. Каждый хороший отец с сыном/дочерью в выходные должен развлекатся (не для себя а для дочери/сына). А как хороший(ая) сын/дочь должен(на) радовать отца, например: гладить его, целовать, обнимать, делать массаж, приносить домой пятёрки и т.д. А плохие отцы и дети совсем другие. Отцы жёстко бьют детей за что-то неважное. А дети ломают папины вещи, портят документы по работе и т.д.

  

    Лермонтов один из величайших классиков мировой литературы, гений русского слова. Его стихи завораживают, его проза заставляет чувствовать и размышлять. Его произведения покоряют многих, но каждый любит своего Лермонтова. 
    Одни видят в нем, прежде всего певца Родины, прославляющего 
    «Ее степей холодное молчанье, 
    Ее лесов безбрежных колыханье, 
    Разливы рек ее, подобные морям…» 
    Другие воспринимают поэта как несчастного влюбленного, который, сменяя романы, всю жизнь любит ее одну. Кому-то дорог Лермонтов — мятежный автор «Паруса», который, как и его лирический герой, сам просит бури, бесстрашно рвется навстречу бушующей стихии. Некоторые воспринимают поэта как мыслителя, который рассуждает о жизни и пытается понять ее смысл. Многие любят Лермонтова—певца прекрасной природы, 
    «Когда волнуется желтеющая нива 
    И свежий лес шумит при звуке ветерка, 
    И прячется в саду малиновая слива 
    Под тенью сладостной зеленого листка…» 
    А кто-то любит Лермонтова — прозаика. И все они правы. В стихотворениях поэта звучат мужество и грусть, жажда свободы и ощущение ее недостижимости, предчувствие утрат, любовь к родине и родной природе. Его проза прекрасна. Произведения Лермонтова многообразны по тематике, настроению, жанрам. Однако все они объединены особым голосом, особой интонацией и мелодикой, отличающей его от других поэтов. Автор словно вовлекает читателя в свои размышления, раскрывает перед ним самое заветное из того, что таится в глубинах человеческой души. Искренний голос поэта очаровывает, волнует нас, заставляет сопереживать его чувствам и мыслям, обогащает наш внутренний мир. 
    Я предпочитаю Лермонтова — поэта, певца Отчизны. Мне нравится, то, как он образно и доступно объяснялся в любви к России, раскрывал глубину своего чувства. Поэт и гражданин, он страдал и переживал, искал ответы на наиболее злободневные вопросы, связанные с судьбой Отечества. Но отношение к Родине у него было противоречивым. Он гордился ее историческим прошлым, героизмом и мужеством народа, защищавшего свою землю до последнего вздоха. 
  
    Еще мне близок Лермонтов — влюбленный. Меня покоряет, то, как всю свою жизнь он любил, действительно любил одну женщину — Варвару Александровну Бахметеву, урождённаю Лопухину. 
    Познакомившись, с ней восемнадцатилетний поэт, писал: 
     «Однако, все ее движенья, 
    Улыбка, речи и черты 
    Так полны жизни, вдохновенья, 
    Но голос в душу проникает, 
    Как вспоминанье лучших дней…» 
    Любил, но быть с ней не мог. Ее родные воспротивились их браку, вдали ее за другого. Лермонтов до конца дней подписывал послания к ней В.А.Б., не признавал ее новой фамилии. Конечно, у него были другие женщины, но то были лишь мимолетные увлечения, любил он только Варвару. 
    Незадолго до смерти он написал стихотворение, адресованное Екатерине Быховец: 

  
    
    Можно долго спорить о том, какой он настоящий Лермонтов, где его талант раскрылся лучшего всего, но зачем ведь он разный многогранный как все люди. Он обожал Родину, и был готов бороться за ее благополучие, восхищался природой, размышлял о жизни, и любил…

    Но одно можно сказать абсолютно точно М.Ю. Лермонтов — великий писатель, гений российской и мировой литературы.