Чи є патріотом Петро Колодуб

• «Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще в дядьковій Кириловій діжурці. Тій діжурці, як казав дядько, було «сто літ і не рвалася вона лише тому, що зашкарубла від давньої мазути. Не брали її ні дощ, ні сніг, ані сонце… Уночі вона нахолоняла, а вдень аж димувала на сонці, пахла ще дужче і пекла плечі та спину». • «Жив… відколи осиротів». • «Це була найбільша радість Климка — покласти перед дядьком чепурно списані зошити, а самому заходитись поратися: винести миску з дьогтяною водою, витерти підлогу, де набризкано, і тихо, покрадьки, щоб дядько не обернувся, насипати йому юшки, якої сам і наварив,— гарячої та запашної. Про зошити він ніколи не боявся, бо тільки з письма інколи мав “посередньо”». • Дядько Кирило — Климку: «Ай, добра ж… У-у-у, такої не всяка й кухарка зварить…» • «Він отак би й виріс серед уквітчалих ночей, якби не настали ночі інші, ночі без вогнів… Од них віяло ліками, димом польових солдатських кухонь, гарячими на сонці уламками літаків і гармат». • «Доглядати за собою — зварити їсти, прибрати в хаті, випрати одежину — він умів і сам». • «Найстрашніше сталося тоді, коли він, перепочивши, підвівся, щоб іти, і впав: ноги не вдержали… Він злякався, став розтирати литки, стегна, бив по них кулаками і кричав: «Ану, йдіть! Ану, йдіть мені зараз!» • «…Йдучи з торбою за плечима понад парканами незнайомої вулиці, Климко згадував свою станцію, кожен день її життя і кожну годину…» • Климко — Наталі Миколаївні: «Не треба вам нічого промінювати, а переходьте — це ми для вас із Зульфатом удвох просимо,— переходьте жити до нас. Ми вам помагати будемо, маленьку глядітимемо…» • Климко — Зульфату: «Що, в нас картоплі є трохи та сала? Цього хоч би на два місяці хватило. А скоро зима. Зараз, поки тепло, треба йти. Харчів наміняємо по дорозі назад, молока, може…» • «Климко видлубав у кишені одну тридцятку і поклав бабусі у пеляну, а сам швидко пішов геть». • «А Климко висмикнув з торби надірвану плащ-палатку, розіпнув її в руках так, щоб затулити дівчину, і став роздивлятися, бурмочучи заклопотано перше, що стало йому на думку…» • «Пустіть її! Це моя сестра! Сестра моя, чуєте? Вона мені за матір!!» • «Я вам, тітонько, води наношу, дров нарубаю, чи ще щось зроблю, що скажете. Чесне слово! — Климко похапцем розкрутив дротинку на кишені і простяг жінці всі гроші, дивлячись на неї вгору хворими очима». • «Від переїзду вдарила довга автоматична черга. Климка штовхнуло в груди і обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячі плями. Він уп’явся пальцями в діж дурку на грудях, тихо ойкнув і впав» • Тітка Марина — Климку: «Де в тебе та й силочка береться, он скільки пройшовши голодний і холодний». • «Я прийду до вас, тітонько Марино. Як тільки не стане голоду, так і приїду або прийду. А зараз треба мені назад, мене там ждуть…»   • «Німець таки достав його вже на льоту кулаком у груди… Климко спробував підвестися, але в грудях і в коліні заболіло, що він застогнав і поповзом, ковзаючи ліктем по грязюці й тягнучи за собою клунок, вибрався з калюжі». • «Климко йшов помалу, бо вкрай зморився зі своєю ношею. Мішок із сіллю та харчами він перев’язав пополам і ніс по черзі то на одному, то на другому плечі. В дощ він не зупинявся, щоб десь його переждати, а йшов, напнувшись надірваною плащ-палаткою, доки несли ноги».

Гуси лебиди фразеолгизм я один подсказал дальше сам

 Цікаві факти про Станіслава Чернілевського  Чернівецький Станіслав Болеславович народився 6 липня 1950 року на Вінниччині у селі Жван в багатодітній родині. Дуже рано втратив батька і початкову освіту здобував у школах-інтернатах в Тульчині та Мурованокуриловцях, де проживав та харчувався. Мріяв поступити в Київський університет ім. Т. Шевченка на факультет філології, що йому вдалось зробити. Але закінчити університет він не зміг – був відрахований за український націоналізм та погляди. Тому змушений був закінчити педагогічний інститут у Вінниці та деякий час вчителювати. Потім була невдала спроба поступити до театрального інституту, до якого тяжіла його душа. Але через неправильні погляди та відрахування з Київського університету його не було зараховано до театрального, не дивлячись на те, що Станіслав на відмінно здавав іспити. Щоб якось приблизитись до своєї мрії він влаштовується монтувальником декорацій до Київського театру російської драми ім. Л. Українки Все ж таки доля посміхнулась йому і Станіслав Чернілевський поступив до Київської кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка та отримав професію кінорежисера. Працюючи на кіностудії Довженка, він проявляє себе ще й як поет. За допомоги М. Вінграновського та Д. Павличка видає свою першу збірку «Рушник землі», де було зібрано всі його найкращі поезії. За неї Станіслав Чернілевський отримав премію ім. В. Симоненка у 1988 році. Наразі працює режисером та редактором «Студії 1+1». Відповідає за український дубляж іноземних фільмів та читає лекції у Київському національному університеті театру, кіно та телебачення ім. Карпенка – Карого. 

Літо – час розваг, задоволень та вільного часу. хтось на дозвіллі займається спортом, хтось дивиться телевізор чи грає у комп’ютерні ігри, а я читаю книги. цього літа я захоплювалася творами олександра гріна, а саме його повістю-казкою «пурпурові вітрила».герої «пурпурових вітрил» – мужній артур та ніжна ассоль – романтики. у них є світла мрія і вони у неї вірять. це віра у справжнє коханя, у щасливе майбутнє.я зрозуміла, що артур грей – фантазер, шукач чогось незвичайного. однак, це не заважає йому бути мудрим, мати добре чутливе серце. він не міг допустити, щоб із рук і ніг спасителя текла кров.я дізналася, що грей любив пригодницьку літературу і цю любов прищепила йому мати. а ще він від ранку до вечора сидів у бібліотеці і прочитав силу-силенну книжок. він хотів зрозуміти самого себе, розгадати незвідані таємниці, побачити заморські країни, позмагатися із бурею, зустріти свою любов, подарувати щастя їй.ще я зрозуміла, що у грея не відразу усе змінилося. він переміг себе, бо позбувся старих звичок, став себе фізично загартовувати. та й море не любить слабких.я полюбила ассоль. адже вона так довго шукала своє пурпурове вітрило. вона мала велику надію на краще. єгль подарував їй цю надію, що до неї припливе свій корабель з червоними вітрилами. і ця мрія не полишала ассоль.важливим для мене є ще і те, що я побачила, що герої твору як і я, розуміють, що усмішка, радість зустрічі, прощання і – вчасно сказане добре слово це найважливіше у житті.у кожного свій корабель, своя стежина у житті, але мені так хочеться, щоб вітрила у всіх були пурпурові, а вітер попутній.і хоча на жодній із карт неможливо знайти містечко лісс, я зрозуміла, що «пурпурові вітрила» о. гріна справді здатні творити дива.книга гріна нагадує про те, що кожен здатний зробити когось щасливим, аби було бажання робити добро, аби в серці була любов.